16/2/17

Мемуари
Уперше й востаннє я потрапив на засідання журі премії Шевченка десь у 90-х, коли подали кандидатуру Олеся Ульяненка. Уляну треба було бабло і мені було тірєсно, чи вдасться намутить. Головував Яворівський. Ще живі були Загребельний і Вінграновський, та ше й багато хто з великих наших покійників. І коли я слухав “прєнія” їхні, то думав: Боже, їх порятує тільки смерть. Про що вони говорять і сперечаються? Про яку мистецьку вартість – з вашим-то списком кумів, братів, швагрів та іншої творчої наволочі? Усі ж ви знаєте одне одного, як облуплених, хто, як, за кого і навіщо мазу тягне. Я не бачив різниці між посиденьками у кабаку, де тирло вирішує, шо кому дать, і цим шанованим зібранням. Може тому, що цієї різниці не було. І от я досидів до перерви на водяру (члени журі неплохо в цьому смислі засідали), й думав собі: ну, нічого. Вони всі помруть, мине час, і цієї номенклатуртної хуйні більше не буде. Бо ж є вже нова література, всі круті й нарвані, чоткі, правильні, – більше не буде звідки брати весь цей матеріал для “прєній”. І от минуло років 20 всього. Й тепер мої ровесники посідають ці стільці, на яких подихали від бодуна класики, і знову плодять цю хуйню, й так само у кожного, сцуко, свій список, який треба пропхать. Це ніколи не кінчиться.