14/2/17

Друкуюся у Новій прозі, друзі мої.
24 том альманаху має вийти в офлайн цієї весни.
Поки що, з метою промоції, видання фрагментарно знайомить фейсбук-читачів з авторами.


Представляємо уривок з творів Володимира Михалевича:

Head Office

– Люди встрічаюц-ця, люди влюбляюц-ця – ші-ші-ші, – колега цинічно просвистів-прошипів крізь зуби, переспівуючи рядок популярної колись пісні з натяком на те, чим займаються люди після того, як зустрічаються і закохуються. – Отета ми вчора погуляли, да?
Я нічого на те не відповів. Мені муляло роз’ятрене нутро. Серце нило, але приступів болю не було. Мідяно-рожеве небо у вікні мерехтіло, ніби це був екран старого електронно-променевого монітора. Тепер навіть легеньке похмілля стало дошкуляти, і коли я сьогодні отримав серію безупинних спалахів у голові, то зрозумів, що весь день буде змарновано. День? Скільки отак минуло років? І так проходить життя. Ті філософи завжди цікавилися сенсом життя. Але ж, головне питання є куди ширшим. Що таке життя?
– Життя – це погоня за кайфом, – афористично відказав мій колега.
 

День народження

Генеральний удруге натиснув нігтем вказівного пальця лівої руки на зухвало-фрейдистський кружечок кнопки «ReBoot». Комп задрижав, пішов у режим перезавантаження і пискнув. У ту мить, коли жорсткі диски стали порохкувати, рипнули й чорнющі двері кабінету.
У щілину зазирнула головбух Валерія Стефанівна, найупевненіший працівник з усього персоналу.
 

Шварц

Минулого разу ми зі Шварцем побилися у третьому класі, коли сперечалися, якого кольору крокодил – зелений чи коричневий.
Власне, Шварцем його нарекли уже під випуск, бо він робив собі зачіску їжачком, як у Термінатора на плакаті, що висів у качалці, до якої ми разом ходили.
Далі, як ото бува люблять говорювати красномовці, дороги наші розійшлися. Шварц ударився у бокс, та й я все рідше зазирав до нашого облупленого підвалу, поки непомітно для себе й зовсім перестав туди ходити.