6/1/17

Свобода - найстарша у світі українська газета, що видається безперервно.
Заснована у 1893 році в США.






Випуск №1, 1913 рік



Рятунок з того світу

В другій половині грудня 1944 року одержано наказ зі Штабу Дивізії Галичина призначити кандидатів на старшинський вишкіл. Вимоги: середня чи неповно-середня освіта, бодай частинне знання німецької мови і фронтовий досвід. Всім тим вимогам я, на жаль, відповідав і вибір впав на мене...

На наше Різдво 1945 р. відвезли нас возом до Жіліни, де ми застали може з сотню кандидатів з різних частин

Я був вкрай втомлений, а проклята важка цівка натовкла мені боки й крижі. Я протоптав невелику заглибину в снігу на мій зріст, „позичив" трохи принесеного сіна, положився на нього, щоб трохи відпочити, заки заварять зупу. Не забув прив'язати кінець ременя від цівки до моєї руки, щоб не забути її в снігу, коли треба би було з поспіхом відступати. Кожний з нас відповідав головою за свою частину ґранатомета, бо загублена чи забута частина робила вже ґранатомет непридатним до стріляння.

Падав густий сніг, і я попав відразу в глибокий сон. І сниться мені: я прийшов до своєї хати, відчинив до сіней двері, побачив, що в сінях стіни побілені білою фарбою. Відчиняючи двері до кімнати, завважив, що підлога вкрита грубим білим і пухким килимом, аж ноги встрягали в ньому. Меблі, навіть рамки образів були білі, все чистеньке, аж іскриться. Посередині кімнати стояла моя мама, дві сестри, Катерина й Оля, а також невістка Марія, дружина мойого старшого брата Стефана, котрого силою забрали до Дивізії. Під Бродами підчас прориву, тяжко поранений, загинув в липні 1944 року. Жінки, побачивши мене, кинулись до мене, щоб привітатися, але я наставив руки перед собою - хочу спати. Вони кинулися до ліжка і скоро накрили його білим килимом. Я положився на ліжко в мундирі, з черевиками. Вони знову почали накривати мене покривалом білим, аж очі разило. Починаючи від ніг тепло почало розходитися по моєму тілі. В той момент я почув якісь крики назовні, стріли і вибухи. Двері до кімнати відчинилися і в них появився мій брат Стефан в мундирі, без шолома. Він почав голосно кричати: „Славку, вставай, не спи, вставай-вставай-вставай!" За кожним словом відчиняв і сильним стукотом замикав двері. Я почав його прохати, щоб не гримав так сильно дверима, і дав мені трохи поспати, але він дальше кричав щоразу голосніше і гримав дверима: „Вставай - не спи!" Жінки стояли посеред кімнати і споглядали то на мене, то на двері. На їхніх обличчях малювався не то страх, не то здивування. На моє прохання, щоб вони втихомирили Стефана, вони не відповідали. Нарешті брат відчинив широкі двері і з цілої сили гримнув ними аж двері розламалися надвоє. Сильний подув вітру викинув мене з ліжка і я став на ноги.

Стрільно з більшовицького ґранатомета розірвалося біля мене, і тільки те, що я лежав в сніговій ямі, врятувало мене від поранення чи смерти. Скочивши на ноги, я відразу впав у сніг. Корчі в ногах були такі сильні, що я аж зойкнув і почав розтирати коліна, щоб привернути циркуляцію крови, зорієнтувавшись відразу де я знаходжуся. Падіння у сніг врятувало мене від куль з „максима", які просвистіли над моєю головою. Не виставляючи голови зі снігу, я почав розгортати сніг одною рукою і прямувати в сторону дерев, звідки почув знайоме цокотіння скоростріла МҐ-42. Одною рукою розгортав сніг і час від часу розтирав ноги, бо друга рука була прив'язана ременем до цівки. Я відв'язав ремінь з руки і прив'язав до ноги. Тепер уже мав вільні дві руки, розгортав сніг, немовби плив у воді. Короткими скоками і паданням в сніг я опинився між деревами, де застав моїх гранатометників.

Почав я гостро дорікати їм: Як могли залишити мене самого. Вони присягалися, що кричали за мною, але я немов крізь землю провалився. У той час я уже був під тонкою верствою свіжого снігу.

Святослав Василько

повний текст спогаду