Коли європеєць тобі розказуватиме - ну тут нічого не вдієш, гібридна війна, такого нікада раньше не було, то зразу копняка йому.
А потім за вухо так - а у 1598 році шо було, га?


- О, так вьі лабаєтє? Давайтє організуєм джазбанд! Я на трубє могу - Лєсную Пєсню, - підійшов до нас із колегою слюсар з його бригади, двозчимосьметровий чувак, який два рази відсидів десь на Півночі п'ятнадцять років з невеличким проміжком.

Одного разу він трохи перебрав спирто-бензинової суміші й задрімав за кабінкою відділу технічного контролю, а я не побачив і закрив цех. Бригада наступного дня дивувалася - чого це він у столовці їсть руками макарони прям з роздачі.

А прикольний міг би мабуть вийти джьязз...

Наша нова рубрика Коротко про всяке гівно - для тих, кому ліньки читати аналітику і підсумкові лонгріди.

Ми коротко розповідаємо про всяке гівно.

Про підсумки Мюнхена і все, що буде потім.

У Мюнхені Інтерпол на вимогу суду Сімферополя затримав екс-командира роти батальйону ‎‎Київська Русь Юрія Старова (повідомляє Бі Бі Сі Україна).
Мемуари
Уперше й востаннє я потрапив на засідання журі премії Шевченка десь у 90-х, коли подали кандидатуру Олеся Ульяненка. Уляну треба було бабло і мені було тірєсно, чи вдасться намутить. Головував Яворівський. Ще живі були Загребельний і Вінграновський, та ше й багато хто з великих наших покійників. І коли я слухав “прєнія” їхні, то думав: Боже, їх порятує тільки смерть. Про що вони говорять і сперечаються? Про яку мистецьку вартість – з вашим-то списком кумів, братів, швагрів та іншої творчої наволочі? Усі ж ви знаєте одне одного, як облуплених, хто, як, за кого і навіщо мазу тягне. Я не бачив різниці між посиденьками у кабаку, де тирло вирішує, шо кому дать, і цим шанованим зібранням. Може тому, що цієї різниці не було. І от я досидів до перерви на водяру (члени журі неплохо в цьому смислі засідали), й думав собі: ну, нічого. Вони всі помруть, мине час, і цієї номенклатуртної хуйні більше не буде. Бо ж є вже нова література, всі круті й нарвані, чоткі, правильні, – більше не буде звідки брати весь цей матеріал для “прєній”. І от минуло років 20 всього. Й тепер мої ровесники посідають ці стільці, на яких подихали від бодуна класики, і знову плодять цю хуйню, й так само у кожного, сцуко, свій список, який треба пропхать. Це ніколи не кінчиться.


Друкуюся у Новій прозі, друзі мої.
24 том альманаху має вийти в офлайн цієї весни.
Поки що, з метою промоції, видання фрагментарно знайомить фейсбук-читачів з авторами.


Представляємо уривок з творів Володимира Михалевича:

Head Office

– Люди встрічаюц-ця, люди влюбляюц-ця – ші-ші-ші, – колега цинічно просвистів-прошипів крізь зуби, переспівуючи рядок популярної колись пісні з натяком на те, чим займаються люди після того, як зустрічаються і закохуються. – Отета ми вчора погуляли, да?
Я нічого на те не відповів. Мені муляло роз’ятрене нутро. Серце нило, але приступів болю не було. Мідяно-рожеве небо у вікні мерехтіло, ніби це був екран старого електронно-променевого монітора. Тепер навіть легеньке похмілля стало дошкуляти, і коли я сьогодні отримав серію безупинних спалахів у голові, то зрозумів, що весь день буде змарновано. День? Скільки отак минуло років? І так проходить життя. Ті філософи завжди цікавилися сенсом життя. Але ж, головне питання є куди ширшим. Що таке життя?
– Життя – це погоня за кайфом, – афористично відказав мій колега.
 

День народження

Генеральний удруге натиснув нігтем вказівного пальця лівої руки на зухвало-фрейдистський кружечок кнопки «ReBoot». Комп задрижав, пішов у режим перезавантаження і пискнув. У ту мить, коли жорсткі диски стали порохкувати, рипнули й чорнющі двері кабінету.
У щілину зазирнула головбух Валерія Стефанівна, найупевненіший працівник з усього персоналу.
 

Шварц

Минулого разу ми зі Шварцем побилися у третьому класі, коли сперечалися, якого кольору крокодил – зелений чи коричневий.
Власне, Шварцем його нарекли уже під випуск, бо він робив собі зачіску їжачком, як у Термінатора на плакаті, що висів у качалці, до якої ми разом ходили.
Далі, як ото бува люблять говорювати красномовці, дороги наші розійшлися. Шварц ударився у бокс, та й я все рідше зазирав до нашого облупленого підвалу, поки непомітно для себе й зовсім перестав туди ходити.